Якщо стереотипи законодавствами жодних країн не караються (немає складу злочину), то за дискримінацію можна сісти за ґрати. У цій статті є спроба проаналізувати, як ЗМІ дискримінують людей за расовою ознакою, керуючись тими ж стереотипами.
Що таке стереотип? Вікіпедія визначає це як сукупність певних (часто звичних, вкорінених) уявлень, думок, висновків про світ, навколишнє середовище, людей і т.ін. Кожна людина неодноразово чула, а тим більше уживала це слово у своєму мовленні. Найчастіше стереотипам приписують негативне забарвлення. Але ті, хто це роблять, навряд чи задумуються, наскільки сильно кожен із нас перенасичений тими ж стереотипами. І це перенасичення в результаті породжує чимало упереджень (здебільшого необґрунтованих) і помітно впливає на життя суспільства.
Розглянемо відео, яке, як на мене, чудово ілюструє ланцюговий зв'язок, що власне розпочинається від стереотипів (http://www.youtube.com/watch?v=c_3mSW8XUZI).
У цьому відео чоловік телефоном намагається винайняти помешкання, але щоразу представляється по-різному: Хуан Хернандес, Мойша Голдберг, Чен Лін, Халід Бін-Алі. При цьому чоловік говорить із відчутним акцентом. Щоразу він чує ту ж відповідь: «Помешкання уже здали в оренду». Лише коли він назвав себе Гремом Велінґтоном, говорячи при цьому англійською без акценту, йому відповіли, що помешкання вільне. Зрозуміло, що причиною відмови усім попереднім кандидатам, були упередження, що виникають у більшості людей, коли вони перетинаються з арабами, африканцями чи азіатами. Адже араб може виявитися терористом, темношкірий – наркодилером, азіат – багатодітним батьком шумного сімейства… Це все – стереотипи, що виникли не сьогодні і не десять років тому. Формування їх тривало надто довго, і процес цей був настільки непомітний, що в результаті спричинився до виникнення не просто певних однакових асоціацій, а радше цілого рефлекторного механізму у переважаючої частини людства. Більше того, ці рефлекси можна сміливо віднести до розряду безумовних.
І попри те, що стереотипи вважають негативним явищем, ніхто із цим явищем не бореться. Однак, попереднє відео чудово продемонструвало, що ті ж расові стереотипи мають наслідком дискримінацію, яка в свою чергу суворо карається законами більшості держав. Тому недостатня увага до стереотипу як феномену може мати надто сильні негативні плоди. Ба більше, доки науковці чи активісти громадських організацій безрезультатно б'ють на сполох, сильні і корисливі світу сього уже давно використовують стереотип як зброю масового ураження. Це вигідно і дешево, адже розповсюджується ця зброя природними каналами, і спротиву її розповсюдженню, як я уже зазначала, особливо не чинять. На жаль, більшість із нас навіть не уявляє собі масштаби її дієвості, бо попереднє відео – лише слабкий відгомін реальної сили.
Хоч Україну вважають європейською державою (а якщо і не вважають, то ми самі себе Європі активно приписуємо), добрий відсоток українців ніколи не покидав межі своєї Батьківщини. Та що там Батьківщини, адже тих, хто не бачив нічого, окрім свого села чи містечка, також не одиниці. Тоді особисто у мене постає закономірне запитання: «Звідки вуйко Славко з Микулинець знає, що «та чорнота понаїхала – тільки наших дівчат зводить, а саме дурне, ні до чого не здатне, як тільки штани на півсраки спустити». І ці слова – не вигадка! Так говорить мій сусід про темношкірих, що живуть в Україні. Як ви вважаєте, що стало джерелом такого різкого судження, якщо вуйко Славко усе життя провів на полі в колгоспі, а коли колгоспи порозвалювалися, то вже на своєму полі та коло господарки? Це точно не власні спостереження, не власний досвід. А звідки ще люди черпають інформацію? Чутки, книжки (що у випадку вуйка Славка не враховуємо) і… телевізор! Ось воно – скринька Пандори, із якої здебільшого лізе дешевий закордонний треш, що аж кишить стереотипами. І не кажіть, що я не права, бо ж кожен із нас може сказати щось про когось на основі побаченого в голубому екрані. Не вірите? Проведемо тест: уявіть собі, що вам терміново потрібно здати кілька кілька кімнат у своїй квартирі. Перед вами – список людей з короткими даними про кожного. Оберіть із нього трьох осіб , із ким ви б хотіли жити, і трьох, чиє сусідство для вас при жодних умовах неможливе:
- радикальна феміністка з Голландії, 27 років;
- дві дівчини з Бельгії, обом 25 років, лесбіянки, хочуть жити в одній кімнаті;
- німецький поліцейський, розлучений, 2 дітей (3 і 5 років), які відвідують його що вихідних;
- студентка по обміну з Китаю, 16 років, любить готувати традиційну китайську їжу;
- молодий артист, 29 років, ВІЛ-позитивний;
- DJ з Австралії, гомосексуаліст;
- сліпа студентка з Афганістану, 18 років, живе із собакою;
- циганка, 33 роки;
- свідок Єгови, 23 роки, дуже активний у релігійному житті;
- жінка-менеджер, працює на велику фірму, самотня, 32 роки, має чотирирічну дитину з синдромом Дауна;
- хлопець з Туреччини, 32 роки, що продає кебаб у сусідньому барі;
- молода жінка із Сомалі на інвалідному візку, працює молодим лідером;
- фанат важкого року з Англії, 17 років;
- єврей, 30 років, що їсть традиційну єврейську їжу і дотримується єврейських традицій;
- бразильський танцюрист, 26 років, працює у нічному клубі;
- таксист із Франції, говорить лише французькою.
Зовсім нескладне завдання. Коли я проводила цей самий тест із дітьми віком 15-18 років, більшість із них навідріз відмовилася жити із гомосексуалістом, євреєм, ВІЛ-позитивним. У поясненні зазвичай фігурувала та ж думка: «Я особисто проти них нічого не маю, але жити з ними не хочу». Із цього можна зробити висновок, що ці діти ніколи не спілкувалися із гомосексуалістами чи євреями, але наперід налаштовані проти такого спілкування. Що ж їх могло так налаштувати? Думаю, навіть при кількох чинниках телебачення точно очолюватиме цей список. Адже погодьтеся, що фільмів, де гомосексуалістів зображують не збоченцями чи предметами висміювання, а в першу чергу людьми, практично немає (окрім хіба що «Горбатої гори»). І суть не в гомосексуалізмі як такому, суть в процесі – зображення світу по телебаченню зазвичай однобоке, стандартизоване, а від стандарту до стереотипу рукою подати.
Не можу собі дозволити бути такою категоричною та звинуватити лише телебачення. Преса далеко не завжди відстає від свого молодшого брата. Не потрібно далеко ходити! Просто зараз у нас на очах друковані ЗМІ Левового міста творять штампи, які, як кліщі, вгризаються в мізки беззахисного та інформаційно обділеного читача. Узяти хоча б «Експрес» із його антитимошенківською лінією. Що ж, це не новина, що газети пишуть під когось і проти когось. Біда лиш в тім, що журналіст тут виконує уже історично не нову роль для жителя пострадянського простору – роль гвинтика. Чому? Та все просто – пишучи на замовлення редакції «проти когось», він, сам того не помічаючи, стає «проти когось» не лише на сторінках свого видання, а й в житті. Що вже говорити про нинішнього читача, який все ще сліпо вірить написаному – хах, що написане пером, не вивезеш і волом.
Ще один не дріб'язковий факт – якщо політичне мовлення все ж тією чи іншою мірою відображене у ЗМІ багатогранно, то з багатьма іншими сферами життя маємо, не перебільшуючи, трагічну ситуацію. Шоу-бізнес - плітки, перетрушування білизни. Із цього стереотип – в життя відомих і впізнаваних можна пхатися кожному. Новини – вбивства, грошові махінації, розкрадання останніх заводів та банкрутство підприємств. І жодного матеріалу, про те, що зроблено доброго, що зроблено взагалі (заказухи та PR- матеріали я не враховую). Стереотип – держава стоїть на місці, ми самі нічого не робимо, потрібно шукати господаря, і конче «за бугром», бо самі ж не подужаємо… Логічний ряд завершенню не підлягає...
З іншого боку, кожного журналіста можна зрозуміти – робота така. Але не слід забувати, що «спочатку було Слово». Слово є і дотепер початком. Питання лиш в тому, початком чого…
Ольга САВАЛЬСЬКА
Немає коментарів:
Дописати коментар