Мене не хвилює, коли
хтось
казатиме, що
я
зебра. Я
ефект
Допплера!
Шелдон Купер, герой серіалу «Теорія
великого
вибуху»
Вживати слово «стереотип» в есеї про стереотипи видається мені стереотипним. А вам?
Втім, не важливо. Це ж я автор. Тому мова піде про ананаси. З кісточками, ясна річ. Я маю намір розглянути феномен ананаса, вплив ЗМІ на його формування, відповісти на питання щодо його доцільності, і врешті чи люди могли би жити взагалі без отакого фрукта.
Почнемо з того, що я вважаю може називатися ананасовим. Якщо так коротко, то це речі загальноприйняті. Те, чим керуються ті, кому свій висновок зробити важко. Для власних суджень потрібен розум, а ананасами можуть послуговуватися всі. Вона блондинка – значить дурепа, він зі Львова – то націоналіст. Якщо не наклеїти бирки, не поставити скрізь штампи, не написати оце чорне – оце біле, то виходить про все у світі потрібно судити самому. Певна річ, так і потрібно. Але кому мені сказати? Штампи уже не стираються. У передмові до «Піни днів» Борис Віан писав, що «у житті найголовніше – підходити до всього з апріорним мисленням. Насправді стається, що маси помиляються, а окремі люди завжди праві». Для журналістики ця думка корисна двічі. Мислити критично. Мислити логічно. Мислити по-своєму. Якщо подія, то десь і причина. Якщо причина, то і причина тої причини. Розумієте? Тут би написати якесь пафосне речення… Геть ананаси! Ананаси – це зло! До речі, моя улюблена письменниця – блондинка і вона геніальна. Це я так, до слова. Дуже вже популярний цей ананас.
Сучасні ЗМІ. Можливо я маю висловити однозначну думку? Ні. Скільки газет, журналів, телеканалів та хвиль радіо, стільки й висновків.
Розгляну «Український тиждень», бо читаю його постійно. Інтерв'ю з президентом НаУКМА Сергієм Квітом про освіту (номер від 10-16 вересня 2010 року). Він заперечує ананас про те, що Україна навчається за Болонською системою. Цитую: «В Україні ніхто не знає, що таке Болонська система, її жартома називають Оболонською. Вона в нас зводиться до низки формальних вимог – як оформлювати рейтингові бали, додатки до дипломів, вирішувати, скільки годин має бути у кредиті тощо, насправді це не має жодного стосунку до Болонського процесу». У тому ж номері журналу є стаття «Парк радянського періоду», яка присвячена новому підручнику з історії для студентів, що вийшов з ініціативи Табачника. Тут власне розглядається і аналізується зміст книги, який являє собою суцільні ананаси, правда суто російського смаку. Це я до того, що «Український тиждень», як на мене хороший приклад інтелектуальної преси, де у нікого голова замість мозку фруктами не напхана.
Коли мислити загальніше, то вплив ЗМІ на формування ананасів колосальний. Тому для популярного видання створити ананас – простіше простішого. І маніпулювати цим – запросто. Це намагаються робити партійні газети, не надто успішно переважно. Їм же було би корисно, коли би всі думали, що саме той політик найкращий, але це тільки недоананаси.
Мислення самостійне – корисна річ. Світ вибудовується цілісний і незалежний. Але ви спробуйте намалювати траву фіолетовою, а небо жовтим. І вас назвуть шизофреніком. Неадекватне сприйняття кольорів. І тепер доведіть, що це просто ваша думка, що всі інші помиляються. Думаю, переважно не вийде. Але в психлікарні все зрозуміють. Виходить, що й крайнощі не підійдуть. Хіба що просто не виставляти їх на показ. А повністю ананасове життя… Мені здається, що вийшло би щось таке як у Олдоса Хакслі. Його «Прекрасний новий світ» яскрава ілюстрація однаковості. «Усілякі зміни – загроза стабільності». І зміни думок також. Побудова утопії, де всі коліщатка просто знають своє місце. І їм це подобається у переважній більшості, бо вони такі є. Жахлива перспектива. Висновок? Потрібно мати індивідуальність і не потрапити при тому до психлікарні. І це не середина. Твердження про те, що все має «золоту середину» теж доволі ананасове.
Діставатиму ще якісь кісточки. Ось ця химерна підійде… Ананаси у дитячих виданнях. У вересневому номері «Ангелятка» є чудовий віршик Романа Скиби. Зміст там такий: повертається хлопчик зі школи, киця його бачить і боїться, що він її зараз «смикне за хвостик». У киці ананасове мислення: хлопчисько – хуліган, діти такі жорстокі, треба захищатися, ну і коли вона так думає, то у неї, напевно, був неприємний досвід подібної ситуації. Вона створила свій персональний ананас, який не діятиме, наприклад, у інших котів, яких ніколи не били. Автор правда мене потішив. Отаке там закінчення: «Нашорошила киця вуха – Він за ними її почухав!..». З цього випливає, що ананаси можуть бути не лише спільні, а й особисті. Ананаси для жителів планети Земля, ананаси марсіан, ананаси європейців, ананаси українців чи львів'ян. З цим усе зрозуміло. Можна припустити, що у кожної окремої людини свої власні ананаси, а просто є такі, що повторюються і збігаються утворюючи ширшу систему. Страшна якась думка. Коли ж уже йти за нею, то виходить, що вся наша індивідуальність, апріорний підхід і бажання мислити самостійне не що інше як ще один фрукт. Тут знову можна згадати Хакслі. Не всі ж люди там були однакові. Були альфи, бети і так далі. Для кожної окремої групи було характерне таке мислення з яким її створили. Інтелектуальні альфи теж, мабуть, думали, що їх підхід до світу належить тільки їм. І це не моя думка, це все через ту кицю і Хакслі.
Щодо епіграфу. Шелдон на Хелоуін одягнувся у костюм зебри. Принаймні всі були у цьому впевнені, продавець костюму, думаю, також. Але у його інтерпретації це був саме ефект Допплера, який графічно виглядає саме як чорно-білі лінії. Це така оптимістична кісточка наприкінці. Ананасове мислення гостів свята і Шелдон, який не розуміє до чого тут зебра.
А ви любите ананаси? Чи тепер вважаєте їх надто вже стереотипними фруктами?
Яна ОНИШКЕВИЧ
Немає коментарів:
Дописати коментар